Ґвалтування конституції як засіб порятунку Системи.

Те що ми зараз бачимо нічим не відрізняється від того, що ми вже спостерігали на протязі минулих 23 років пострадянського періоду України. Народ здатний вчинити революцію, але народ надалі не готовий і не здатний користуватися її плодами. А ось бажаючих підхопити те що випало з рук ослаблої влади як завжди є більш ніж достатньо.

Зараз українському суспільству, яке дійсно прагне серйозних і радикальних змін, підсовується чергова обманка-пустушка, яка дозволяє якийсь час імітувати зміни, і за кулісами цієї імітації фактично продовжувати те що було і досі — переділ та привласнення галузей економіки та інших загальнонаціональних ресурсів. При чому очевидно що до цього переділу будуть залучені і “зарубіжні” учасники. “Зарубіжні” в лапках, тому що скоріше всього ним будуть фірми та підприємства тих хто вивіз свої мільярди з України та колишнього СРСР ще раніше.

Те що зараз збирається вчинити об'єднана посткомуністична верхівка України є повторенням вже неоднократно повтореної схеми — як тільки ця верхівка починає розуміти що той чи інший важіль влади може вийти з під їхнього контролю, вони просто передають всі його повноваження іншому органу.

Перший раз таке сталося восени 1992 року, коли рішенням Верховної Ради  більшість повноважень тодішнього президента Кравчука було в нього забрано і передано Прем’єр міністру . Фактично тоді в Україні була вперше запроваджена “парламентська республіка”. Прем'єр міністру було навіть делеговане право, без узгодження з Верховною Радою, випускати закони у вигляді Декретів Прем'єр-міністра України. Цим прем'єром до речі завдяки черговим студентським протестам став Леонід Кучма. Результатом його приходу до влади стала майже негайна економічна криза, страхітлива інфляція, невиплата зарплат і всевладдя “червоних директорів”. Були прийняті дуже сумнівні законодавчі акти, які спровокували невиплати зарплат, інфляцію, розгул криміналітету. Окремим але дуже болісним наслідком “реформ” Леонід Кучма став повний крах налагодженої на той час системи сприяння українській культурі, науці та розвитку української мови. Результати економічного управління “технократа” Кучми виявилися просто жахливим — за час його правління падіння промислового виробництва України виявилося більшим аніж падіння виробництва Німеччини та Японії після поразки у ІІ Світовій  війні, жахливих бомбардувань ( в тому числі і ядерних) , репарацій та вивезення переможцями обладнання цілих заводів за межі цих країн.

Наступним маневром посткомуністичної еліти України став поновний відхід від парламентської моделі правління і повернення назад до президентської. Причиною цього стало те що баланс сил у Верховній Раді у другій половині 90-х років перестав бути сприятливим для  цієї верхівки. Тому Конституцію у 1996 році було змінено на користь Президента, яким на той час був ставленик червоного директорату та майбутніх олігархів Леонід Кучма.

Хоча й Кучма зумів перемогли на наступних президентських виборах, але масові народні заворушення, які почалися зимою 2001 року показали що створена і очолена ним система “корупційних пірамід” може бути повалена хвилею народного обурення. Тому до наступних президентських виборів вже було приготоване нове конституційне шахрайство — а саме те, яке зараз називають “Конституцією 2004 року”. Цією конституцією у Президента знову  забиралося більшість прав і повноважень і все це передавалося Прем’єр-Міністру. Так звана Конституція 2004 року була фактично протягнута за допомогою шантажування розколом України та громадянською війною — голосування за “конституцію 2004”, яку тоді називали “політреформою Медведчука, Кучми, Мороза” було здійснено взамін за призначення 3-го туру президентських виборів, замість сфальшованого 2-го.
Фактично в українців і Помаранчевої революції була вкрадена перемога — президент, якого виборці обирали для виконання конкретних і відомих їм повноважень, виявися цих повноважень позбавленим. Пізніше процес “конституційних змін” взагалі набув хаотичного і пародійного характеру — зміни до Конституції дружно голосувалися представниками теперішньої опозиції і влади, без дотримання передбаченої згідної із світовим нормами відповідної процедури, навіть не дотримуючись принципу конституційної більшості.

Наступним фінтом української злодійократії стало чергове повернення всієї влади вже нинішньому Президенту. . Хоча формальним приводом вважається рішення Конституційного Суду, який визнав процедуру прийняття “Конститції 2004” такою, яка порушила процедури і законодавчі норми передбачені для процесу зміни Конституції, однак все це було потім підтверджено і проголосоване достатньою більшість депутатів Верховної Ради, зокрема і тих, які зараз чи не найбільше галасують за “повернення Конституції 2004”.

Чи мають ці зміни Конституції на меті досягнення того чого прагне весь український народі і протестувальники на Майдані зокрема? Зовсім ні — метою чергового фарсу і комедії є черговий цикл імітації змін, при збереження недоторканості системи, в першу чергу системи пірамідальних корупційних поборів та пограбунку природних та інших ресурсів України обмеженою групою колишніх, але як завжди політично активних,  комсоргів, парторгів та примкнулих до них “оперів” та пройдисвітів. Янукович зараз в силу різних причин не здатний розподіляти корупційні доходи і національні ресурси серед всіх бажаючих представників “еліти”. Тому таким “верховним ділителем” знову і вкотре вирішили призначити Прем’єр-Міністра. До речі зараз багато хто вважає що в “оновленій парламенській Україні” ним стане Клюєв.

Ну а депутатам, які за це проголосують або принаймні утримаються від голосування “проти”, в якості “кістки” кинуть можливість якийсь час  уникати перевиборів Верховної Ради , так само, як це робилося в “парламентській республіці” Юлії Тимошенко.

Володимир Мартинюк

Привіт з Качанівки.

На фоні вчорашньо-сьогоднішніх подій в Україні що сталися 23-24 січня, вельми цікаво виглядає намагання Юлії Тимошенко «прогулятися на вулицю». Вона несподівано, ні з того ні з сього ще в середу чи навіть раніше забажала таки появитися на судове засідання по ЄЕСУ, на яке вона до того, під різним причинами відмовлялася йти навідріз. Сьогодні її бажання стає зрозумілим — вона ЗНАЛА що в четвер-пятницю відбудеться щось дуже цікаве, а саме розширення «штурмових дій» на регіони, які виявилися переважно західними. Тому в такий момент вона просто не могла не появитися перед камерами телеканалів і не дати зрозуміти народу хто в країні вождь і взагалі хто в нашій країні є ВОНою. І наявність натовпу теле- та інших журналістів було обовязковою і спеціально обумовленою умовою появи Тимошенко на суді.

Втім не виключено що ця поява мала адресувати навіть не народу, а спершу тим хто не з народу, але тривожно тримає ніс по вітру, розпачливо намагаючись зрозуміти хто ж у теперішній ситуації стане наступним «паном-господарем» якому вони повинні служити. Бо служиві за породою...

Антинародна влада втім поламала розумний план відомої політичної діячки. Суддя захворів і відклав засідання. Чесно кажучи напрошується і можливий варіант «визволення повсталим народним масами» несправедливо увязненої «лідерки» та допровадження її на руках активістів «Правого Сектору» по червоній доріжці , прокладеній від Харкова аж до Банківської. На жаль ( чи на вірніше на щастя) харківські євроманданівські інтелігенти не здатні ( і напевно й несхильні) до таких радикальних дій. Звісно залишається ще надія на охоронців Авакова , чи несподівану прихильність Добкіна і Кернеса з відповідною переорінєтацією підконтрольних їм тітушок. Одак найпевніший варіант це звичайно позичити у старого друга Володі Путіна трохи його Альфи та Витязя, яких в цивільному буде загалом важко відрізнити від харківських «активістів» . Втім можна й зачекати поки Росія за вимогою чергової «Народної Ради» тільки більш східної локалізації введе «миротворчі сили», і в їхньому обозі добратися до Києва. Якщо звісно «миротворцям» це вдастся, і їм дозволять «умиротворитися» так далеко в територію України.

Користуючись нагодою ще раз нагадаю — все цікаве, хвилючее, вражаюче і трагічне що стається після обіду в четвер і завершується в пятницю до обіду в наш телевізійний час є частиною продуманої наперед піарівсько-політичної кампанії. Яка її мета та хто є організатором цього всього виясняється лише через деякий, іноді досить довгий час. 
На жаль більшість того  що в нашому телерадіосвіті починається в четвер і закінчується в пятницю є ознакою маніпулятивної технології. Вкидається “тема” і потім мас-медіями на її основі протягом настпуних вихідних формується “потрібне” ставлення людей-глядачів. Мені лише цікаво що буде використано сьогодні, у п'ятницю ввечері в якості так званого “пятничного намазу”. Це той молебен в мечеті в часи "арабської весни", після якого наелектризовані проповідями імамів-проповідників араби бігли натовпом щось громити. А в нас схоже намагаються якось використовувати схеми арабських рев-бунтів.

Майдан і Бантустан

Майдан і Бантустан

Завдання Майдану полягає в демонструванні волі та рішучості народу до цивілізованих змін і демонстрація цього владі та всьому світу.

Завдання Бантустану полягає в ізоляції волі та рішучості народу в одному місці та обмеження вимог його учасників примітивним гаслами, втілення яких у життя неможливе з правового і просто практичного боку, дискредитацію його учасників та прихильників в очах співвітчизників та громадян інших країн вимогами неконституційних нецивілізованих дій, які абсолютно нічим не загрожують владі, але дають їй привід і виправдання для силових дій зі свого боку.

Помаранчевий Майдан був справжнім Майданом, оскільки зумів зберегти ненасильницький характер і послідовно утримувався від безглуздих закликів до "повалень і скинень", а всього що йому було потрібно, він добивався у ПРАВОВОМУ ПОЛІ за підтримки кваліфікованих адвокатів та правознавців . На помаранчевому Майдані проголошувалися конкретні плани і пропозиції ( принаймні були передвиборчі програми). Лідери цього Майдану приймали участь в безперервних переговорах з усіма гілками влади і добивалися узгоджених з ним поступок.

Майдан 2013 спочатку мав хороші шанси, але силами опозиційних диск-жокеїв поступово перетворився в говорильню та місце екстрім-туризму. Учасникам Майдану 2013 не було запропоновано жодних програм чи просто якихось не ідіотських вимог до влади , але в той же час його учасникам настирливо впарюють ідею негайної зміни влади, в тому числі неконституційним методами. Якщо з Помаранчевого Майдану контору Корчинського вигнали самі майданівці, то зараз "послуги" Корчинського (штурм Київради, Банкова) сприймаються як належне. При цьому ніхто не звертає уваги що "підмітання Хрещатика" це також "політичний бренд" Корчинського.

Коротше Майдан поступово перетворюється в Бантустан, який зулуськими танцями під гортанні співи "вождів" з трибуни - "владу геть", демонструє корисну владі ідею ніби то його дикості, анархізму і схильності до насилля і необхідності утримувати його в якихось рамках.

Лідери сьогоднішнього Майдану фактично є спільниками найрадикальнішої частини влади яка не бажає йти на переговори, і саме вони зірвали спробу започаткувати круглі столи між владою та Майданом. Трибунна "прокладка" не дала цього зробити і не дала перевести процес в конструктивне русло. А люди ж приїхали на Майдан не для того аби слухати "вождів", а для того щоб показати владі своє невдоволення і сказати чого саме вони від неї хочуть. І найкращим способом результативного вираження цього всього був би круглий стіл, який неодноразово пропонувався протягом грудня. Але трибуна позбавила народ цього шансу вплинути на владу. Вона стала поміж народом і владою і припинила внутрішньо-український діалог. Вона сказала народу - навіщо Вам влада - Влада це ми. Чекайте і страждайте далі - допоки ми не замінимо тих, хто зараз засідає в урядових будівлях.

Замість нормального політичного діалогу та дискусії все пішло в руслі ескалації безпредметного протистояння і виведення за межі обговорення будь яких конструктивних тем - реформи судової системи, припинення табакізації в культурі та освіті , створення робочих місць для молоді і тих хто міг би повернутися в Україну, демонтаж корупційних пірамід і розірвання корупційних циклів, припинення нищення малого і середнього бізнесу і багато чого іншого.

Майдан 2013 поступово стає Бантустаном. Людям слід задуматися над тим, що вони терплячи ідіотизм та агресивні заклики "трибунаріїв" заганяють в безвихідне болото і Майдан і можливо останню надію на краще майбутнє для себе і своїх дітей.

Боюсь що людям, які знову вийдуть на чергове віче вже не залишається нічого іншого, аніж на знак протесту проти бездарності та нікчемності нинішньої трибуни ... повернутися до неї задом.

Собака і палка.

Головне побити "беркутів" і в Україні настане райська благодать??? =============

Єдиний позитив від бійки на Проспекті Перемоги це привернення загальної уваги до судового свавілля щодо васильківських ув’язнених та повної неадекватності теперішнього українського суду.
Ну і ще підвищення персональних електоральних шансів Юрія Луценка.

Все решта - негатив - нагнітання взаємної агресії та нетерпимості, створення ілюзії що аби чогось добитися , потрібно з кимось побитися, причому обов'язково зі своїми співгромадянами.

Загальний рівень “аналітики” на цю тему не піднімається вище рівня питання як краще провадити бійки з ВВ та Беркутом.
Хоча це звичайнісінькі прості призовники та контрактні міліцейські службовці , фактично підневільні люди, які змушені робитити те, що їм наказують начальники та інструкції.

Нікого взагалі вже навіть не цікавить для чого ці бійки власне потрібні. Все оце "антиберкутянство" нагадує, чесно кажучи, поведінку собаки, яка гризе палку якої її б'ють, замість того аби вгризти за руки, ноги чи за шию того хто ту палку тримає.

Агітатори та провокатори нагнітають серед українців взаємну ненависть і смак до побоїщ. - Таке вже в Україні бувало - у 1917, 18, 19 і подальших роках.

Це шлях в тупик , це ескалація внутрішньоукраїнського конфлікту і агресії.

І в кінці цього тупика чітко і недвозначно маячать механізовані бригади російських "миротворців".

Деградація парламентаризму в Україні

Під хвилі євромайданівських протестів кінця 2013 року випливла на божий світ стара ідея - обмежити повноваження Президента шляхом “повернення Конституції 2004 року”. Безперечно у зв'язку з великою кількістю невдоволених нинішньою владою в Україні це отримало якщо не певну популярність то достатній розголос. Однак є дуже багато тих, які ще не забули що словоформа "конституція 2004" насправді є лицемірним синонімом того що насправді відоме як "політреформа Медведчука, Кучми і Мороза". Можливо багато студентів ще не встигли почитати недавню історію, але для дуже багатьох “тріумфальне” утвердження в Україні парламентської моделі державного управління пов'язується не лише з феєричною особою Прем'єр-міністра Юлії Тимошенко, але й із світовим рекордом по інфляції та падінню економіки в часі “імплементації” її Урядом світової економічної кризи в окремо взятій Україні.

По перше хочу зауважити що черговий приступ “конституціоналізму” в Україні не є нічим іншим, аніж вже добре відомим нам прагненням до "сезонно-періодичного " ґвалтування Конституції під кожні чергові вибори.

По-друге мушу зауважити що всі ці конституційні потуги не мають на меті досягнення якихось змін чи реформ, навпаки — за ними проглядається безсоромне прагнення як влади, так і опозиції за всяку ціну зберегти номенклатурно-корупційні фундаменти нашого чудернацького українського соціально-економічного устрою, який змушує одних купувати собі депутатські мандати і ховати гроші в закордонних офшорах, а інших просто тікати з України в пошуках роботи і особистої безпеки.

Все робиться нібито задля ( чи нібито проти ) інтересів одної конкретної особи, а насправді заради збереження привілейовано-комфортного стану певного клану, який цією особою прикривається. А клан незмінний - один і той самий що й зараз, що й у минулій політрехвормі Кучми-Медведчука-Мороза 2005-2007 року — номенклатурно-гебівська верхівка, родом з колишнього СРСР.

Парламенська республіка працездатна лише за наявності двохпалатності або

спадкової монархії . Або того й іншого - як в Британії. У всіх інших варіантах "парламентська республіка" є колоніальною пародією на “цивілізований державний устрій”, по суті хоча й важливим але декоративним елементом культу "карго". Тобто це бутафорія, яка прикриває ту чи іншу форму зовнішнього правління...

За відсутності монархів та беззаперечних релігійних авторитетів уникати парламентського ідіотизму дозволяє двопалатна структура Парламенту. Зокрема це дозволяє запобігти безплідному і небезпечно виснажливому для країни протистояння парламенту з виконавчою владою, і як наслідок цього всього - маніпуляції цієї країною ззовні. З другого боку двопалатність дозволяє уникнути диктату Президента, якщо такий є у державі і надмірного ангажування його в роботу законодавчих органів. Поєднання двопалатності Парламенту і всенародно обраного президента взагалі дає країні шанс на довготривалу політичну не другорядність і самодостатність.

Взагалі силу та авторитет для будь якої структури влади дає лише виборність очільників цієї структури влади . Всяке обмеження або імітування цієї виборності, як наприклад передання права відбору депутатів парламенту лідерам партій , як це сталося в “самобутньо”-українському варіанті парламентаризму неминуче привело до виродження і деградації як українського парламентаризму взагалі, так і Верховної Ради зокрема.

Угорщина -

За рахунок парламентської “одноклітиності” Угорщина дуже багато втратила протягом останніх 20 років і продовжує втрачає зараз. хронічний то лівий то правий "йоббік"веде до систематичних втрат Угорщини як економіці, так і в падінні міжнародного авторитету і впливу.

В Ізраїль однопалатний парламент , але йому зовсім не страшно аби ним маніпулювали духовні авторитети іудаїзму та могутні закордонні єврейські організації.

Сумний приклад поневіряннь однопалатної Болгарії наводить у своєму блозі політолог Віктор Каспрук  http://viktorkaspruk.wordpress.com/2013/12/31/%D1%94%D0%B2%D1%80%D0%BE%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D0%BD-%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%86%D1%96-%D0%BF%D0%BE%D0%BA%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D0%BB%D0%B8-%D0%B1%D0%BE%D0%BB%D0%B3%D0%B0%D1%80/

Ось - <a href="http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B...1%80%D0%B0”> список держав з дво- і однопалатними парламентами </a>почитайте уважно і подумайте.

Словоформа "конституція 2004" є просто цинічно-брехливим маскування відомої всім "політрехворми Медведчука, Кучми і Мороза". 
Розраховане  на студентів, які просто ще не встигли почитати недавню історію.Однопалатний парламент без наявності "третьої сили" в особі короля , президента, аятоли, патріарха, папи римського чи якогось синедріону раввинів, неминуче стає "гарантом" феєричного хаосу та бедламу в країні , яка має нещастя утримувати той однопалатний парламент та ще й довірити отому однопалатному зборищу ідіотів виконавчу владу , дозволивши їм призначати Уряд та Прем’єр-міністра цьогоУряду.

Піля запровадження “парламентаризму” без на явності в країні другої палати парламенту, конституційного монарха чи інших запобіжників проти свавілля , жадібності та обмеженості “народних обранців” залишається або змиритися довголітнім хаосом та деградацією країни,або ж для відновлення стійкості влади в країні запровадити призначувану з закордону посаду генерал-губернатора, придумати якихось власних анонімних більшовиків, або ж все таки запровадити другу палату Парламенту , яка задовольнить пристрасть депутатів до взаємних інтриг, бійок та суперечок, відволіче їх від від втручання в поточні питання державного управління, і врешті решт змусить їх зайнятися написанням правильних законів, в якості єдино можливого засобу від безвихідності та нудьги .

Сьогодні Президента можна змінити лише виборами.

З одного боку це добре, але з другого боку опозиція, застрибнувши на загривок Майдану і осідлавши мертвою хваткою майданівські протести, не зробила абсолютно нічого аби створити умови для перемоги свого ( своїх) чи взагалі будь якого кандидата , який не є Януковичем.

Опозиція не лише не скористалася енергією пробудженого народу заради законодавчого проведення необхідних демократичних і правових змін в Україні, вона навіть їх не проголосила.

Більше того - Опозиція весь майданний період мертво мовчала навіть про ті закони, прийняття яких вимагає ЄС в рамках асоціювання , законів, які б до речі, серед всього іншого, суттєво покращили шанси демократичних кандидатів на виборах.
Причина надзвичайно банальна - опозиція не хоче ніяких змін, і можливо не хоче їх навіть більше аніж теперішня влада, яка все ж хочеш-не-хочеш змушена керувати державою і думати про наповнення державної скарбниці, з якої вона годується.

Опозиція , яка після славетної "політреформи", котра після 2005 року дала всю владу Раді , повністю деградувала як суб’єкт законодавчих змін - тому що попала в наркотичну залежність від влади яку отримали депутати Верховної Ради. Для чого реалізовувати свої амбіції через закони і поправки для них, якщо простіше займатися інтригами "на бабло" з Урядом, всіляким парламентськими комісіями, які де-факто мають повноваження органів виконавчої влади ?

Для чого віддавати свої голоси за якісь абстрактні закони, результат від яких відчують лише наші діти та внуки, якщо можна просто продавати свої голоси і отримувати за це кейси з грішми в режимі реального часу та "реального" держбюджету ?

На сьогодні наші депутати зараз фактично здатні працювати у раді лише у двох дуже примітивних режимах -

1. Режим "кнопкодав"
2. Режим "бійка"

Це найгірший склад і стан Верховної Ради за всі роки незалежності. На жаль цього не змінило скасування "політреформи" Януковичем - він просто усунув слабку і морально розкладену Верховну Раду від вирішення реальних справ. Так - якісь закони приймаються, але вони готуються не в Раді а Адміністрації Президента або в кращому випадку в офісах олігархічних корпорацій.

Те чого вимагала опозиція в ході майданівських протестів було не вимагання змін а примітивне домагання влади, при чому навіть без достатнього розуміння і пояснення українцям що це таке, і як цим ця опозиція збирається скористатися.

Для людини хоча б і з середнім рівнем освіти та політичного досвіду це все виглядало більш ніж турбуючим і загрозливим: опозиція сконцентрувала всю свою увагу та енергію виключно на ключових постах у державі і найбрутальніших карально-силових органах. Елементарна психологія підказує що судячи зі всього, опозиція просто хоче володіти і розпоряджатися цим карально-репресивними установами. Вона не хоче працювати, вона хоче правити, вона не хоче захищати слабких - вона хоче реперсувати сильних.

Тож електоральний здобуток в опозиції від Майдану - нікчемний, і це підтверджують останні соціологічні дослідження. Режим "керованої демократії" та "електоральної автократії" нічим не порушений, і навіть навпаки схоже укріпився.
Зараз виглядає що Януковичу для перемоги на виборах треба зовсім небагато - прийняти акурат перед цими виборами законодавчий європакет, підписати угоду про асоціацію з ЄС, пороздавати простолюду якісь матеріальні бонуси - то й можливо навіть не потрібно буде навіть і Кличка знімати з виборів. Ну а на біду під рукою завжди є два ідеальних "антикандидати" -Тягнибок і Симоненко, поява яких змусить проголосувати за Януковича всі 70% українських виборців.
 

Попри всі ламентування і заклинання так званий режим Януковича не впав, і навіть не захитався, бо насправді ніхто його й не атакував - обляпування грязюкою та лайном колосів на глиняних ногах лише укріплює їх міць та грізний вигляд . Загрозою для таких утворень є лише чиста вода правди, щира безкорисність помножена на фанатичну відданість істині і готовність захищати її від фальші і спотворення.

Більше того-"персоналізовані" атаки на Януковича відображають той факт , що Янукович сам персонально перетворився у загрозу для цієї системи. Об’єктивна логіка подій та політичної еволюції ставить його перед дилемою - рятувати існуючу систему, чи пожертвувати нею ради порятунку самого себе і свого найближчого оточення. Тому всі атаки та прокльони Януковичу генеруються не народом, а тією частиною "еліти", яка незалежно від партійної чи владно-опозиційної приналежності залежить від цієї системи , а саме від несправедливої судової влади, маніпульованої місцевої влади та грошових потоків від корупційних пірамід, які наче ракові метастази вросли у майже всі структури державної влади

Вимогу змінити це все ставить перед Януковичем ЄС і Захід, які останнім часом набагато більше зацікавлені в повноцінному інкорпоруванні України в так зване ядро західного світу, аніж у збереженні її дотеперішнього статусу напівколоніального донора сировини , напівфабрикатів, напівлегальних фінансових ресурсів. Але цього не хоче "наша українська" напівколоніальна компрадорська посткомуністична "еліта". Бо в новому форматі нема місця для корупційних механізмів і структур, які забезпечують її процвітання і лідерство. Для цієї еліти Янукович в цій ситуації дурень, зрадник, і взагалі вкрай небезпечна особа, що й вони відчайдушно намагаються вкласти у вуха народу, який цілком справедливо невдоволений своїм життям, але аж ніяк не поділяє панічного страху вітчизняних політично різношерстих верхів перед можливими перемінами у суспільстві, економіці та законодавстві..

Те що лідери опозиції за півтора місяця не оприлюднили жодних конкретних вимог по економіці, судочинству та адміністративному реформуванні, мовчали про необхідність прийняття Закону про Прокуратуру і ще кількох законів, яких вимагає Європа, свідчить що їх хвилює не євроінтеграція, а збереження існуючого стану речей в Україні. І в цьому полягає прірва поміж представниками опозиції на трибуні Майдану і українцями, які на той Майдан вийшли - бо вони домагаються корінних змін існуючої системи , а не чергової заміни начальника та вартових на вишках нашого концтабору-заповідника .

Приборкання Майдану.

Новий Майдан виник, дещо навіть несподівано аж через 9 років після знаменитого Помаранчевого , хоча всі його чекали і навіть декілька раз намагалися розпочати. Остання відома спроба — так званий підприємницький Майдан 2010 року,який виявися вкрай небажаним як для влади, так і для опозиції, і врешті решт був успішно злитий владою під тихі, але добре чутні “оплески” опозиції.

Цікаво що цьогорічний Майдан, вірніше його “непартійний” так званий “громадський” варіант цього року намагалися “злити” за такою ж самою самою схемою і навіть із залученням тих же самих “спеціалістів”, які оголошували про “закриття” підприємницького Майдану у 2010 році. Ті самі люди які колись винаймали сцену та звукопідсилення для підприємницького Майдану, в ніч з 29 на 30 листопада так само оголосили “громадянський Майдан” закритим і акурат за півгодини до побиття того Майдану забрали своє приладдя та апаратуру.

Однак цього року у справу втрутилися Беркут і телевізор. що помножене на назбиране за ці 9 років невдоволення та обурення привело на Майдан майже стільки людей які в час Помаранчевої революції. На звільнене від студентів та громадських активістів "святе місце" прийшли лідери опозиційних партій, та очолили цей цей Майдан.

Однак це очолення насправді виявилося фіктивним та номінальним - нові лідери не змогли запропонувати Майдану ніяких реальних програм, гасел та планів дій, то ж Майдан почав існувати незалежно і паралельно від “трибуни”, самостійно знаходячи собі справи і заняття , які через брак політичного досвіду та кругозору обмежувалися господарським самовлаштуванням, самообслуговуванням та налагодженням мінімально-достатньої самооборони.

Тому що “практичні” гасла трибунної опозиції виявилися нереальним і недосяжним — Майдан не забажав приймати участь в штурмах головних урядових споруд — оскільки сама їх доцільність була під великим сумнівом для більшості його учасників. Врешті в цій доцільності сумнівалися і ті хто закликали чи натякали на це з трибуни. Просто їм потрібно було до чогось закликати і демонструвати таким чином невипадковість свого знаходження на цій трибуні.

Якщо чесно то цьогорічний Майдан вилився у характерний для Європи історичний карнавал-фестиваль, чимось схожий наприклад на щорічне святкування у Лондоні дня Гая Фокса , який кількасот років тому намагався підірвати урядові споруди у Лондоні, і з цього часу лондонці і не тільки вони щороку в цей день влаштовують костюмовані процесії та бабахають петарди та феєрверки. До речі політична суть цього лондонського звичаю та сама що й Майдану — нагадати владі про існування народу, про його невдоволення тим чи іншими проблемами і потенційну готовність вирішувати ці проблеми не надто приємним для влади методами. Безперечно туристично-паломницька сутність Києва отримала від цьогорічного Майдану нове і дуже серйозне підтвердження, і на місці міської влади я б врахував це у планах перебудови центру міста аби майбутні Майдани краще і безболісніше вписували у повсякденне життя столиці. Нестримне бажання величезної кількості українців, де б вони не були , кинути все і приїхати до Києва на Майдан, таке ж саме могутнє та релігійно ірраціональне, які і прагнення багатьох псковских , новгородських бабусь і дідусів хоча б раз в житті, перед смертю, приїхати до Києва і побачити Лавру.

На жаль цьогорічний Майдан був Майданом “німих” - люди які приїжджали і приходили туди на цю площу не чули слів про свої насущні проблем, тим більше не чули слів і планів як ці проблеми вирішувати. Натомість вони чули стандартні прокльони в бік вельми обмеженого числа державних високопосадовців

+++

Мені дуже прикро що законне обурення громадян і їхнє бажання добитися якихось змін чи реформ примітивно і не вельми порядно переводилося і переводиться досі в примітивне персональне протистояння, вимога зміни системи підміняється вимогою заміни фізичних осіб на вершині цієї системи та ще якихось несуттєвих і безпечних для системи змін .

Таких наприклад як розпуск “Беркуту”

Персональні прокльони-погрози Януковичу небезпечно розмивають грань між просто фізичною особою і політичним діячем Віктором Януковичем, та Президентом України. Адже Янукович зараз вже зовсім не той представник "донецького регіону" як нам намагаються затовкти в мізки ентузіасти вічної "східно-західної" війни. Зараз він Президент України - а це зовсім інша ситуація, інше середовище, інше бачення того що діється, врешті більш широке розуміння того що діється і того що вимагається по всій Україні.

Перелік вимог до Президента та інших гілок влади в Україні у своїй ультимативній конфронтаційності є нездійсненний і просто вражаюче примітивним. Ці вимоги не придатні ні для чого окрім театрального їх виголошування.

Реально - це тупик, паразитування на ентузіазмі людей, яке не має на меті нічого окрім випуску пари з протестів, дискредитації їх учасників, дискредитації самої ідеї що у цій системі можна щось змінити на краще. По суті це підла боротьба за збереження оцієї антинародної системи, яка робить територію України непридатною для життя більшості її громадян, особливо тих які молоді, енергійні чесні та порядні.

“Партійна” трибуна вже більше місяць повністю справляється із завданням утримання Майдану в стані неефективної бездіяльності, і одночасно достатньо близьким до якихось радикальних дій, ґрунтуючись на яких той же Майдан в будь який час можна розігнати відносно "законно" для західного телеглядача тим же самим примітивним “Беркутом”, який же у свою чергу можна буде також розігнати і оголосити це довгожданою “перемогою”.

Ледь чи не кожен день з трибуни лунає один і той же беззмістовний словесний понос, про те що головним ворогом нації є “Беркут”, Захарченко і Янукович, і знову нічого не кажуть що робити . Більше того — фактично існують табуйовані теми, згадувати які на трибуні Майдану 2013 є політично некоректно:

• Перша заборонена тема — це прогресуюча русификація в освіті та засобах масової інформації і персона Табачника зокрема .
• Друга заборонена тема — це перелік законів які потрібно прийняти у Верховній Раді заради прискорення реальної євроінтеграції, зокрема реформа судової системи, наприклад приведення існуючої зараз в Україні пародії на Суд Присяжних до загальноприйнятого у цивілізованому світі вигляду .
• Третьою забороненою темою є проблема корупційних пірамід — паралельних до структур виконавчої, судової та законодавчої влади систем збору корупційних коштів і передачі їх в найвищі ешелони влади. Саме ці, добре організовані та дисципліновані піраміди фактично примушують до корупції окремих службовців та чиновників і жорстоко знищують тих хто не хоче працювати по їхніх правилах або взагалі наважується з ним боротися. Але сьогодні, на жаль, мета переважної більшості “серйозних політиків” , в тому числі й опозиційних - відвоювати собі місце при вершині однієї з цих корупційних пірамід, або й взагалі її очолити.
  
  

  

Таке враження що всі проблеми українців намагаються перевести в урківську ненависть до "ментів" та відвернути увагу обурених українців від справжніх проблем, підмінити безглуздими походами ті справжні реальні справи, яким можна вже зараз почати міняти злодійократичну систему , яка поневолила Україну. Схоже що "хлопчики на трибуні біля йолки" цю систему міняти не хочуть - навпаки вони хочуть врятувати її від Майдану, аби потім її , цілу та неушкоджену очолити і використати для задоволення власної жадібності, марнославства і властолюбства. Це ганьбить Майдан, принижує людей які там стоять, і дискредитує Україну.

І найголовніший "результат" — це політичний програш і маргіналізація опозиції. Це підтверджують і результати парламентських довиборів і опитування - попри трибуну Майдану і телебачення опозиційні партії суттєво не збільшили свої результати.

Євро-"ГКЧП"

Те що сталося в Україні після обіду у четвер 21 листопада 2013 року дуже нагадує якусь пародію на оте ГКЧП яке відбулося у серпні 1991 року і врешті решт привело до розпаду СРСР і отримання Україною незалежності.
Віктор Янукович в часі "події" був поза межами України у Відні, так само як колись Михайло Горбачов пересидів "путч" в Криму у Форосі.

Так само як і колись 1991 можна досить легко "відновити порядок" та продовжити "рух у правильному напрямку", навіть можна звільнити й потягати в судах виконавців, оскільки в тому що вони проголошують так само бракує логіки, як бракувало логіки в тому, що проголошували 22 роки тому нефортунні гекачепісти у Москві.

Тим не менше в аргументах влади проглядаються і інші причини та мотиви, а саме відчувається складна гра, в якій окрім України, Росії та ЄС грає ще декілька сильних гравців.
Ситуація з тиском МВФ вельми показова і серйозна- прийняття його вимог може привести як мінімум до потрясіннь соціально-політичних.  Як не дивно в цій ситуації МВФ до цього часу виступав союзником Росії та українських комуністів, які тягнуть Україну назад в обійми Росії.

У всякому разі у четвер Росія таки отримала важливу перемогу - її включили у список переговірних сторін з приводу можливості підписання угоди про асоціацію України, тим сами знову актуалізувавши приємну для Росії тему про неповноціність і несамостійність України та особливу роль Росії стосовно неї.
Поки що ситуація ще розвивається і протягом найближчих днів ми зможемо побачити чи українська влада є в ній самостійним гравцем  , чи на неї все ж таки зуміли надіти повідок звідкись ззовні.